Porohy 5/2017

Перше слово... з кінця
Цьогорічний перший літературний номер «Порогів» має дещо сумний
відтінок – згадуємо тут видатних людей красного письменства, які
нещодавно покинули цей світ. До таких належить, насамперед, Михайло
Шмайда – маловідомий в Україні, та добре знаний у лемківських, русинських,
українських інтелектуальних колах Словаччини, Польщі чи Чехії. Він
закінчив лише середню школу, бо у студентський вік його відправили на
примусові роботи до Німеччини, однак освіту він здобував сам, вивчаючи
фольклор рідної Міжлабірщини, традиції, обряди свого народу. Та з перших
же творів так і просякає «антирадянщина», і Шмайду, особливо після
1968 року, переслідувала чехословацька розвідка СТБ. Методи її роботи
він яскраво виклав у своїй збірці «Таємниця ебенової шкатулки», яка
вийшла у Пряшеві півтора десятка років тому. Досить почитати новели
«Злий сон», «Докторська дисертація» або «Контрабанд», щоб зрозуміти,
якими цинічними методами комуністична розвідка вибивала у простих
людей зізнання в скоєнні різних «злочинів», на зразок прихильності до
«українського буржуазного націоналізму», як вміло вона грала на різних
історичних суперечках та міжнаціональних стереотипах. Шмайда вмів
стисло, але дуже точно описати далеку від гуманної суть прорадянського
(читай – проросійського) більшовицького режиму, за яким нині так люблять
поностальгувати у тій же Словаччині, та й, зрештою, у Чехії також. У цьому
номері, з дозволу доньок новеліста, ми, утім, публікуємо одну з новел, яка
дала назву всій найвідомішій збірці, але яка не дуже стосується тодішнього
ставлення режиму до людей. Вона більш схожа на частину соціально-
психологічної драми.
Окрім Михайла Шмайди, ми згадуємо ще двох відомих українських літераторів,
які нещодавно відійшли від нас – Бориса Олійника та Юрія Пригорницького.
Та до сучасності нас повертає Вікторія Амеліна – молода львівська
письменниця, яка тривалий час пропрацювала у Канаді. Про себе вона
розповідає у інтерв’ю, а в уривках з творів читач пройметься людськими
проблемами як чистесенько-капіталістичних «білих комірців», так і воїнів,
які захищають рідну країну у закривавлених брудних окопах.
І, зрештою, анонсуємо Вам уривок з нового твору чеського письменника
Мартіна Райнера, точніше, не сам уривок, а частину його перекладу на
українську мову. Тут йдеться про сприйняття чехами окупації країни
у серпні 1968 року. Можемо радіти за чеську культуру, яка останнім часом
стараннями Чеського центру в Києві стає все відомішою в Україні. Лише
на травневому цьогорічному київському «Книжковому арсеналі» чеські та
словацькі автори презентували водночас 6 (!) перекладів на українську –
публіцистичних, економічних, прозових книг... Українці таким чином можуть
побачити, що «світова...», або «слов’янська» література – це не обов’язково
російська (чи навіть далеко не російська) або видані у Москві переклади
класиків. З’явилося чимало нових імен у чесько-українському перекладі –
завдяки роботі того ж таки Чеського центру, яка здебільшого фінансується
державою та чеськими підприємницькими колами.
Єдине, що хотілося б нам побажати, – щоб течія була також і зворотною:
щоб українська сторона – зрештою – взялася за підтримку перекладів
на чеську мову кращих зразків української літератури, не лише класичної,
а й сучасної. Бо покращення нашого іміджу тут нам потрібне набагато
більше, ніж чехам в Україні.
Приємних вражень від часопису!
Олекса Лівінський