Місія в Україні мене зміцнила

Чеська ділова пані десять років тому поїхала на заробітки... до Стрия. Про ті півтора року не може забути дотепер.

Текст: Томаш СТІНҐЛ, Пороги 15-16/2013

Тетяна Непустілова, ділова пані з Брна, коли ще була зовсім молоденькою, керувала підприємством в українському містечку. Отримала там унікальний досвід та первісний капітал, який дозволив їй побудувати у Чеській Республіці одну з найбільших фірм, яка займається перекладами та викладанням мов.

При зустрічі із цією елегантною менеджеркою важко в ній помітити те, що історія її підприємницької діяльності є дуже непростою. Успішна бізнес-леді є власником агентства, яке забезпечує роботою 250 осіб. Вона придбала цілий поверх у нещодавно зданому найвищому хмарочосі у ЧР - брненському «AZ Tower».

А починала колись із чистого нуля. Коли була молодшою, на ентузіазмі заснувала у 2001 році свою невелику фірму з вивчення мов. «Моя компанія кілька років була «в мінусах». Треба було гроші, тому я водночас працювала в іншій фірмі. Із зарплати субсидіювала свій власний бізнес», - згадує пані Тетяна. Згодом отримала несподівану пропозицію: «Один з моїх колишніх роботодавців - австрійський інвестор - запропонував поїхати керувати його підприємством в Україні. Мені це не дуже сподобалося. Коли він запитав мене, на яку зарплату я розраховую, я «тицьнула пальцем у небо» і назвала якусь несусвітну суму. Він, на мій подив, погодився, і мені раптом стало важко відмовитися».

Російська мова образила українців

В Україні, куди приїхала у 2003 році, її чекало бойове хрещення.

Вона повинна була «навести лад» в стрийському сервісному центрі на Львівщині. Тут працювало близько 80 осіб. Дана фірма займалась громадським харчуванням, прибиранням, надавала готельні послуги - для сусіднього великого заводу з виробництва кабелів в автомобілях.

Непустілову чекав шок першого ж дня: «Там не було абсолютно ніякої системи. Працівники не отримували жодних трудових угод. Не мали посадових інструкцій, чіткої компетенції, встановленого дня отримання зарплати, не знали про рівень своєї зарплати, гроші отримували в конверті готівкою з рук в руки».

Нова директорка була єдиною іноземкою на підприємстві. Із самого початку зіштовхнулася із жорстким опором з боку персоналу, мовляв, молода, жінка, приїжджа... Але найбільша її біда була у тому, що розмовляла російською мовою.

«Я приїхала туди в 26-річному віці, у делікатному костюмчику, наївно покладалася на російську мову. Всі дивилися на мене дуже «кислими» поглядами. Згодом зізналися, що їх ображає, коли з ними розмовляють мовою народу-окупанта», - згадує про першу зустріч з українським керівництвом підприємства.

 Тому у перші дні довелося вести переговори за допомогою інших мов, але через два місяці вдалося швидко заговорити українською.

Премії за червоні мітки

Траплялися й інші «міцні горішки»: треба було подолати недовіру співробітників до нововведень, спонукати їх до активності. «Іноді доводилося поводитися, наче вчитель початкової школи - використовувати найпростіші пояснення для ясної мотивації.

 Привезла з Чехії величезну магнітну дошку. На ній кожному співробітникові приписували мітки. За три позитивні червоні мітки співробітник отримував премію. Одна чорна мітка - покарання - викреслювала червону мітку.

Ані не повірите, як це подіяло. Всі ходили щодня ходити дивитися на стан своїх міток», - згадує із посмішкою Непустілова.

Запровадила регулярні щомісячні збори - консультації, в якій брали участь всі співробітники. Вони висвітлювали свої спостереження за робочим процесом й пропонували щось. «Спочатку майже ніхто не хотів говорити.

Я привезла морозильник з морозивом, і кожен, хто щось сказав, отримав нагороду - морозиво. Знову спрацювало. Співробітники навчилися дискутувати, і невдовзі морозиво як винагорода більш не потрібне було. Але це вже увійшло в традицію, яку вже не скасовували», - згадує Непустілова.

Незважаючи на частковий успіх, перші місяці для чешки в Україні були дуже важкими.

Дистанційно керувала своєю чеською фірмою, яку в Чехії утримувала у робочому стані співробітниця. «Коли я вперше приїхала до батьків на вихідні в Моравію, одразу біля дверей впала їм в обійми і плакала п'ять хвилин, скаржилася, як в Україні жахливо працювати», - згадує бізнес-леді.

Наче за 30-х років

Але вона від своєї мрії не відмовилася. Первісну недовіру, зрештою, їй вдалося подолати. «Я стала їм подобатися. Я була першою й єдиною, хто дбав про них. Я була суворою, але, коли треба було, за них стояла горою, билася, як левиця. Допомогло кілька особистих речей. По-перше, ім'я. Всі звикли казати «пані Тетяно». Теж розповідала про свою бабусю, яка жила деякий час у Криму».

Тим не менше, це не означало кінець перипетіям. «В Україні були такі відносини, як у нас за часів Першої республіки. Наприклад, одного прекрасного дня приходжу на підприємство вранці, а там... нікого. Злякалася, що щось коїться. Дзвоню помічникові.

 А він каже, що погожий день, всі збирають врожай і сім'ями працюють в полі. Картопля і капуста були дійсно основними продуктами, які допомагають їм пережити зиму. Без них місцеві б страждали.

 І протягом двох днів працювати просто ніхто не прийшов. Я повинна була з цим рахуватися», - розповідає підприємниця. - Теж там зрозуміла, які у нас банальні проблеми у порівнянні з їхніми проблемами.

 Одного разу була змушена звільнити жінку, яка годувала дванадцятичленну сім'ю. Вкрала миючий засіб. На запитання, чому вона це зробила, відповіла, що завжди хотіла мати вдома настільки якісний виріб, майже «предмет розкоші».

 А це був звичайний «яр» для миття посуду... До моєї приймальні прийшло півсотні колег за неї заступатися. Але ми мали наперед зрозумілі правила, які необхідно було поважати».

Галантерейні вироби на той час були вкрай рідкісними в місцевості, де на десятки кілометрів навколо не було жодного супермаркету. «Якось я з жахом помітила, що прибиральниці чистять столи в їдальні важкою каустичною содою.

Вони не вміли розрізнити призначення різних хімічних реактивів, і не розуміли мого жаху. Довелось відвести їх до туалету, і там чітко показати, який засіб для чого використовується, і як мити туалети», - посміхається пані Тетяна.

Придбала частину хмарочосу

Терпіння й розуміння місцевих умов, зрештою, окупилися. Через півтора року Тетяна Непустілова завершила свою «українську місію». Кількість працівників зросла до 180 осіб, тут виріс новий цех з великою кухнею.

 «Зрештою, я змогла присвятити свою енергію власному бізнесу, - згадує пані Непустілова. - Коли я вже мала спаковані валізи та їхала з України назавжди, я знову плакала. І зі мною усі співробітники, навіть найгрубіші хлопці.

 Ми обіймалися, безкінечно прощалися... Серце розривалося, я не хотіла їх залишати, але змушена була. Мій контракт закінчувався, вдома мене чекала інша робота та хвора мама. Я не могла навіть зітхнути, таким було те відчуття суму... Вимагала поставити печатки до паспорта, щоб не забути ніколи про цей день».

В Брні її власна фірма швидко розрослася, через рік стала процвітати.

Агентство, засноване як дрібне підприємство однієї поліглотки-ентузіастки, поступово стало одним з п'яти найбільших фірм в даній галузі економіки країни. Непустілова придбала в пряме володіння частину найвищого хмарочосу Чеської Республіки.

 За весь 17-й поверх брненського AZ Toweru площею 500 квадратних метрів заплатила 30 мільйонів крон.

І не була б вона цілеспрямованою менеджеркою, якби не тримала все у своїх руках.

Облаштуванням інтер'єру, офісу компанії і навчальних класів для клієнтів особисто керувала - фактично у функції прораба. Навесні цього року її компанія першою переїхала до престижного хмарочоса.

Нині очолює одну з найбільших мовних шкіл країни

Архівні фото, зроблені на «мильницю» зі стрийськими працівницями, зберігає дотепер.

Пороги 15-16/2013...ВІЗИТ ЗЕМАНА