Тут багато літер, але це має прочитати кожний:

Тут багато літер, але це має прочитати кожний:

Валерій Пекар

Майже кожен, з ким я зустрічався на Майдані, ставив мені запитання «Ну, і що?» Це запитання потребує відповіді. Ми маємо зрозуміти, за що, з якою метою кожен і кожна з нас виходять на Майдан. Ми маємо також зрозуміти, що робити далі.

Почну з того, що 2004 року незначна меншість людей мого кола спілкування виходила на Майдан «за Ющенка» чи «за Юлю», чи навіть «за чесні вибори» чи «за демократію». Люди не схильні виходити за абстрактну ідею, яку, до того ж, кожен розуміє по-своєму. Натомість найбільша сила, яка виводить людей на вулиці, - це прагнення протистояти несправедливості. У 2004 році громадяни зробили свій вибір. І неважливо, чи цей вибір був вдалим, чи ні. Це був їхній вибір, його у них вкрали, і за це право вибору, за власну гідність майже півмільйона людей вийшло на Майдан. (У це дотепер важко повірити тим, у кого власна гідність не входить у перелік важливих цінностей.)

Те саме відбувається сьогодні. Незначна меншість тих, хто виходить на Майдан, розуміє, що саме означає «європейський вибір». Майже ніхто не читав той договір про асоціацію. Не в договорі справа. Справа в тому, що перед нами було поставлено дві альтернативи, і ми зробили вибір, а тепер цей вибір проігноровано. Та сама сила - прагнення протистояти несправедливості - виштовхнула на вулиці 100 тисяч людей, і, як буде необхідно, то знову нас буде півмільйона.

Поясню. Це не ми придумали альтернативу «Росія чи Європа». Цю альтернативу придумали самі політики, бо довели економіку до краху своїми непрофесійними діями. А після того, потребуючи грошей, поставили країну перед фактом необхідності підписати один із двох асоціативних договорів; а для того створили у суспільній свідомості міф про конче і терміново необхідний вибір. Ну, ми і вибрали. Ми були б раді щасливо і заможно жити в Україні без жодних асоціативних договорів. Але коли нам кажуть «Обирайте!», ми обираємо.

І вже тут ігри неприпустимі. Вочевидь всі дослідження показують, що суспільна думка схилилася на бік Європи, не Росії. Це влада сама розбурхала суспільну думку, потребуючи підтримки. Не дражніть голодного лева. Ви хотіли громадської підтримки підписання договору з Євросоюзом - тепер ви її маєте, і значить, повинні підписувати. Неможливо просто так звернути в бік після кількох років ретельної підготовки і масової пропаганди. Це вийде несправедливість, і такої несправедливості люди не пробачають. Ось і маєте Майдан.

Окремо зупинюся на тому, чому громадяни вибирають Європу, а не Росію. По-перше, повністю відкидаю аргументи, що вступ в ЄС означає економічний крах. Панове, ми не вступаємо в ЄС (нас туди навіть не запрошено), ми підписуємо договір про вільну торгівлю. Такий договір свого часу підписали Норвегія, Туреччина, Туніс, Марокко, Мексика, ЮАР, Ізраїль, Чилі, Єгипет, Сербія, Південна Корея, Канада. Нікому з них це не завадило.

По-друге, слово «Європа» для більшості українських громадян є символом цінностей, які вони поділяють. Ми всі хочемо жити у заможній і безпечній країні, де поважають права громадян, де кожен має право на справедливість, захист і розвиток. Слово «Росія», на жаль, асоціюється із відсутністю цих цінностей.

По-третє, шалений тиск з боку Росії викликає спротив українців. Вільним людям, не рабам, притаманно не коритися тиску, а протистояти йому, навіть коли тиск несе щось хороше (спробуйте влити у ваше малятко ще одну ложку бульйончику, коли воно цього не хоче). А в нашому випадку російський тиск не асоціюється ні з чим корисним, бо ми знаємо ситуацію в Росії: свавілля чиновників та силовиків, безперервна влада тих самих старіючих облич, нафтогазовий наркотик для економіки, етнічні конфлікти, зростання мракобісся. Ніхто з нас не хоче бути провінцією цієї останньої імперії світу, якій конче необхідні наші ресурси для подовження свого існування.

Так, ми ще не європейці. Ми не поступаємося місцем у метро, не пропускаємо на дорозі, кидаємо сміття, даємо хабарі. Але ми зробили свідомий і рішучий вибір, якими ми ХОЧЕМО БУТИ. Людині дана свобода вибору, дана свобода змінитися на краще, і найбільшою несправедливістю є цю свободу у неї забрати. Тоді - Майдан. Так було 2004, так є сьогодні, і так буде завжди.

Це була відповідь на питання, навіщо ми вийшли на Майдан. Тепер - що робити.

Зауважу: однозначно видно, як не сприймаються сьогодні на Євромайдані партійні гасла і партійні прапори. Партії не мають ні стратегії, ані тактики, були не готові до такої кількості людей, не забезпечили тил, зате готові кинути людей у бійку з міліцією заради красивої картинки. Ми не довіряємо нікому з політиків, нас нудить від тих гасел і прапорів. Нічого страшного, нові лідери постануть саме тут і саме зараз. Вже постають.

Головна задача Євромайдану - перетворити український народ на суб'єкта політики. Вони хочуть приймати рішення без нас, крутити кермом як завгодно, а нам затулити рота. Не вийде. Голос 100 тисяч громадян був почутий і на Банковій, і в Кремлі, і в Брюсселі та Вашингтоні, де робиться велика політика. Якщо ще погано чути, то нас буде більше. Але вже почули, будьте певні.

Ключовий день - завтра, 27 листопада, середа. День перед Вільнюським самітом. Тепер конкретно.
1. Вивести на вулиці в цей день максимальну кількість людей. Двісті, триста тисяч у другій половині дня. Нас має бути настільки багато, щоб ми перекрили шляхи не тому, що порушуємо порядок, а тому, що нас дуже багато.
2. Бажано лише державні та європейські прапори, без партійних. Жодних гасел, окрім негайного підписання угоди про асоціацію. Жодних «банду геть» чи «смерть ворогам». Хто це вигукує - провокатор і злодій.
3. Жодних бійок з міліцією. Якщо нас багато, якщо ми не провокуємо і не захоплюємо державні установи - нас не чіпатимуть. Нам, народові, не потрібні красиві телевізійні картинки із політиками на першому плані. Нам потрібне підписання договору з ЄС. Провокатори - це наші вороги.
4. Тримати Майдан та Європейську площу, але не стояти на місці. Утворити колони і рухатися: вгору по Грушевського, праворуч на Липську, вниз по Інститутській. Інші можуть йти Хрещатиком, вгору по Богдана Хмельницького, Володимирською, вниз по Трьохсвятительскій. Рух - це життя. Рух - це дія. Рух - це причетність, а не тупцювання під нав'язливі голоси політиків з трибуни.
5. Не встрявати в бійки, не піддаватися на провокації, не заводити колони у вузькі вулички. І дзвонити всім друзям, щоб приєднувалися. Хоча б на декілька годин.

Сьогодні наша країна у реальній кризі. Ми отримали незалежність без великих зусиль. Ми були недостатньо сильні у 2004. Тепер ми маємо завершити українську революцію. Сьогодні треба змінити не просто владу, а всю країну, бо інакше нема майбутнього. Сьогодні точиться боротьба між минулим і майбутнім, і ми на боці майбутнього, бо ми хочемо там жити.

https://www.facebook.com/groups/217072785141855/permalink/217481831767617/