Про що говорять біженці.

Марина Данилюк, для УП. Життя

У самій столиці найбільше поселення біженців знаходиться у промзоні на Видубичах. У темному ангарі знайшли прихисток 190 людей з територій, де зараз найзапекліші бої російської та української артилерії - Алчевська, Луганська, Артемівська, Красного Луча та Донецька.

... На узбіччі біля виходу з метро Видубичі зупиняється чорний Hyundai Tucson, опускається вікно, виглядає міцний чоловік в темних окулярах.

- Наш табор тяжело найти тем, кто не ходит в нашу церковь. Залезайте подвезу.

Пастор Ігор - переселенець із Алчевська. У Києві вже майже два місяці. Він - куратор цього табору переселенців.

- У нас регулярно под 200 человек. Цифра постоянно меняется. Кто-то находит работу и снимает жилье в городе. Другие едут к родственникам в города поменьше. Сейчас у нас 10 человек инвалидов и 60 детей. У нас не пьют, не курят, не развратничают. И в 23.00 отбой, - розповідає пастор.

Ігор каже, що утримує цих людей протестантська церква, за якою закріплена територія. А ще дуже допомагають волонтери.

- Привозят еду, одежду. Детям игрушки. Государство не дает ничего. Без этой помощи было бы трудно.

По "кухні" бігає з десяток дітей. Прийшли по десерт – білий хліб зі смородиновим варенням. Цукерки тут рідкість.

- Чё? Писать о нас пришли. Давайте расскажу о нас..., - звертається неголений чоловік у темній водолазці за одним зі столиків.

- Так, а ви звідки приїхали?

- С Алчевска. Жена уже два месяца в Киеве, отправил в безопасное место. У неё длинный язык, все в споры в сепарами вступала. После очередного такого эпизода говорю: "Лина, у нас трое приемных детей. Собирайся и езжай в Киев". Потом все время звала к себе. Уехал, когда уже стали серьезно бомбить. Когда "град" летит, страх такой, что все внутренние органы сжимаются.

Мого нового знайомого звати Андрій. У мирному житті він працював водієм на міжміських маршрутах.

- Две недели нахожусь в Києве, ищу работу. Ездил в "Автолюкс", мужчина такой приятный встретил. Говорит, что на постоянное место взял бы меня без проблем, а на месяц-два смысла брать нет никакого. Поэтому листаю объявления.

Раптом перериває бесіду і повертається назад через кілька хвилин з двома стаканами розчинної кави...

- Угощайтесь. Кофе располагает к беседе лучше.

Андрій розказує, що на початку квітня, коли в Алчевську з’явились перші сепаратисти, мешканці міста масово хотіли в Росію.

- Потому что наша власть хорошая своими обещаниями. Достала так, что предела нет. Во-первых, маленькие зарплаты, крохотные пенсии. Ну, и повышение цен. Действительно крик души.... А тут приходит какой-то мальчик и говорит: "А мы в России живем прекрасно, красиво и у нас большие заработки", и поэтому больше половины в Алчевске сначала было за Россию. За Украину были только те, кто понимал, что такое Россия.

- А що хорошого вони бачили в Росії?

- А чёрт их знает. Поэтому я над многими стебался. Говорю, поедь мол, куда-то под Пензу, в глибинку, и посмотри, так ли хорошо там жить. Люди не понимают сути, они просто хотят жить хорошо.

У нас в городе многие мозгами начали шевелить, когда начали заезжать казаки и чеченцы. Только тогда, когда наши жители начали видеть странных людей с автоматами, то стали менять свое мнение. Дальше началось ещё хуже, когда "гости" начали себя по-хамски вести.

Бывает заходит сепаратист в магазин взять кило пельменей — и не платит. Или заезжает группа этих туристов в магазин у шоссе. Размахивает ружьем и говорит — давай то и сё, мы потом заплатим.

Тогда многие у нас в Алчевске поняли, что лучше какая-никакая Украина, чем русский Вася.

Со мной тоже однажды приключилось. Заехал на заправку. А там стоит такой весь пацан — в балаклаве, с обрезом, в перчатках. Я шёл мимо и что-то сказал в шутку, так он так глянул на меня, что я испугался. Запрыгнул в машину и уехал.

Перед нами відкриваються високі залізні ворота. Із будки виходить охоронець, вітається. Авто повертає на широку асфальтовану площу і зупиняється:

- Снимайте, разговаривайте с кем хотите, но аккуратно. У нас даже есть смертники, на которых охотятся Болотов и Гиркин. А сам я поеду договариваться о продуктах и дровах.

Біля довгого оцинкованого ангару грає у теніс кілька юнаків. Поруч дошкільнята катаються на трьохколісних велосипедах. Є велика гойдалка. На довгих мотузках розвішана білизна поселенців. Сам ангар виконує функції спальні для біженців.

Навпроти нього поставили велику брезентову палатку. Це "кухня" і "вітальня" біженців одночасно. У кутку лежить гора одягу — пожертва від одного з великих секонд-хендів. Вздовж стін по периметру стоять холодильники і шафи з крупами. У палатці душно.