Чи розвеселиться Сиротинка?
В маленькому південноукраїнському хуторі живуть чеські євангельські християни вже майже сто років. Служить тут пастор-жінка, пані Провазнікова.
В маленькому південноукраїнському хуторі живуть чеські євангельські християни вже майже сто років. Служить тут пастор-жінка, пані Провазнікова.
Навряд чи б ви знайшли це село на мапі. Веселинівка - малесенький хутір на південному сході України. Це - лише декілька будинків із церквою та одряхлілим «Будинком культури». Але ось уже майже сто років, як тут живуть чехи. Навіть школа тут завжди мала тільки перші чотири класи, й діти повинні були ходити до віддаленого містечка.
Це село в Березівському районі на Одещині не має навіть власного органу самоврядування, належить до Михайло-Олександровської сільради. Населення - трохи більше за дві сотні осіб. До райцентру - 30 км, Одеси та Миколаєва - понад 130 кілометрів, а до Праги - взагалі майже 1600 і їхати два дні. Але перші чехи їхали сюди протягом двох століть. Їхні предки, протестанти, залишали рідну країну через релігійні репресії у 17-му та 18-му століттях. Веселинівку заснували у 1912 році Златнікови, Гортови, Швейдаровови, Янчікови, Манкови: «Деякі прийшли з Волині, деякі - із Зеленого Яру. Тут була земля пана Сиротинського. Десь за 8 кілометрів звідси є село Сиротинка, де проживав цей пан», - пояснює Марія Провазнікова, місцева євангельська проповідничка. Вона щойно повернулася із сільського пасовища, на якому сусіди по черзі охороняють стадо корів.
Чеське українське село
Без корів та власного господарства тут не може обійтися жодна родина. В селах в Україні так прийнято, й Веселинівка - не виняток. Як і багато інших населених пунктів, й вона зазнавала численних перейменувань: Сиротинка, Чехославія (1923-1930), хутір Чехи (1930-1940), знову Сиротинка (1940-1950), а з 1950 року - Веселинівка. «Спочатку було тут четверо братів, німців, вони випасали овець. Але приїхало п'ять сімей, довелося для однієї вирити землянку. Після 1913 року приїжджало більше й більше, народжувалися діти», - розповідає пані Провазнікова. У 1921 році народилася і, напевно, найстарша жителька Веселинівки Марія Седлачкова. Коли їй було 12 років, стався катастрофічний голод, який знищив десять мільйонів душ. І сьогодні місцеві ділять життя до «голодівки» і «після голодівки»: «Це було в 1933 році. Збирали, що де підросло, а школярі - зривали качани. Кожен мав мішок, потім його важили, скільки ми назбирали, давали нам гроші чи що, я вже й не знаю. Але ми визбирували все, щоб нічого не залишилося. Давали до «спільного», ніхто нічого не брав додому».
Сталін хотів зламати українську провінцію голодом. Жителі села намагалися врятувати залишки кукурудзи та картоплі: «Те, що ми мали, тато ховав у свинарнику. Вишукували вилами все, що можна з'їсти, забирали й полиці та горшки, свиней, корів, все», - згадувала пані Седлачкова. У людей в Україні, яка постачала зерно третині світу, не було іншого вибору, ніж їсти щавель: «Рятувалися самі й рятували дітей, як могли. Собак їли і траву. Із щавлю ми пекли коржики. Пекли такий тягучий хліб... І не знаю, з чого, з якихось рослин, чи що».
Із доярки - у пастори
Про голод знає й Марія Провазнікова. Вона народилася 1943 року, тож його повторення застала у п'ятирічному віці. Виховувала її бабуся: «У неї не було часу гратися зі мною. Діда у 1933 році забрали у в'язницю, він помер там через місяць. Вона залишилася вдовою, мала трьох дітей і весь час працювала. Я постійно думала її розповіді. Я Біблію не читала, у мене її не було і в мене на це не було часу. І ніхто мене не змушував читати Біблію. Бабуся була віруючою, мама також, але ніколи не наказували: ти повинна вірити. Тільки бабуся завжди казала: Марено, пам'ятай, що є Бог над тобою. Примус людей до віри не має сенсу, він навіть може дати зворотній ефект».
Марія Провазнікова сама прийшла до віри у віці близько п'ятдесяти років. Вона працювала дояркою у місцевому колгоспі, доглядала за чотирма дітьми і хворим чоловіком. Навернув її сон: «Тут є будинок, де зустрічалися баптисти. Я приїхала сюди з вантажівкою. Коли вона зупинилася, я скинула якісь великі чорні валізи. І була така рада, що їх скинула! І якийсь голос сказав мені, що вже все зроблено. Коли прокинулася, то не знала, що відбувається. А вранці прийшла на богослужіння. Я рідко коли ходила, бо працювала і не мала на це часу. Вранці приходила з роботи і об одинадцятій вже вирушала знову. Тому я думаю, що кожен з нас має гріх. Я його скинула, і прийняла нове життя».
Почала читати чеську «краліцку» Біблію, Гуса, братські проповіді, сама почала проповідувати. Почала їздити до Праги на пастирські дні - раз на рік збору тут збираються євангельські пастори чеської діаспори за кордоном. Із колишньою дояркою, котру офіційно посвятили в сан братської проповідниці у Веселинівці, сьогодні дебатують поважні богослови. В Одесі її вітали оплесками і стоячи на міжнародному конгресі, де вона читала лекцію про розуміння істини Яном Гусом. І зараз вона, повертаючись із пасовища після доїння корови, візьметься бодай на хвильку за читання творів Гуса.
Стара крамниця стала Домом Божим
Як вона сама як колишня атеїстка нині дивився на людей без віри? «Ніколи не
змогла б вважати, що вони гірші за нас. Бо навіть релігійні люди часто лицемірять. Є такі! Щойно трохи краще пізнаєш людину, побачиш, що вона гарно говорить про Бога, демонструє віру, але насправді чинить такі огидні речі, які б навіть невіруюча людина не зробила. Може, якби я менше читала Біблію, то не зрозуміла б цього, вважала б інакше. Але я згадую апостола Петра, коли він був хворий і просив Господа Ісуса: позбав мене від цього жала. Але він відповів: досить того, що ти маєш мою благодать. Тобто кожна людина, грішна чи віруюча, має Божу благодать і це має їй вистачити».
З Марією Провазніковою ми вирушили до місцевої церківки. Світиться новизною - сусіди у Веселинівці відремонтували її в основному самі: «Ми купили цю церківку у 1999 році. Коли мене висвятили 25 травня 1999 року, то був тут Павел Сметана. Тоді ми ще збиралися у нашому будинку, десь рік-півтора. Я сказала йому, що у нас є тут порожня крамниця, на яку ми все одно не маємо грошей. Якби це було сьогодні, то б уже мали б на неї гроші, але тоді ми дійсно не мали ані копійки. Але він сказав, що з цим проблеми не буде. І 3 жовтня ми відкрилися».
«Ви проводите хрещення?», - розпитую її. «Так, багато. Вперше я хрестила онука Максима. Від доньки, яка померла». «У якому році це було?» «У в 2000 році. Він був зовсім маленьким, коли ми хрестили його». «Приходять сюди й молоді на богослужіння?» «Так, приходять, особливо на свята. Прийде тридцять, сорок чоловік. Це така радість! Тоді я вся стаю мокра, бо це важка праця і велика відповідальність».
Звичайна бабуся, до якої постійно їздять
Місцеве кладовище розташоване на пагорбі за селом. На пам'ятниках - більшість чеських імен: «Де є пам'ятники, там люди доглядають за рідними. Але про багатьох померлих вже не пам'ятають. У нас багато українських могил, але розділу немає. Всі мої предки тут поховані. Дочку двоюрідного брата мого батька вбила блискавка, коли вона ще молоденькою була. А ось ця дитина була інвалідом й померла у три роки. У мене тут цілий ряд, ось мій двоюрідний брат, онук, двоюрідний брат мого батька, ось мій хрещеник, це мої батьки. Тато помер у 1979 році, а мама - у 1994. Ось мій чоловік, моя доця Ніна, вона померла зовсім молодою».
На органі веселинівського костелу грає внучка Марії Провазнікової Маріенка, яку виховувала пані пасторка після смерті дочки. Навчилася грати лише за місяць завдяки вчительці Катці, яка приїхала з Чехії. Далі у березівській школі відвідувала спеціальні курси гри на органі, продовжила навчання й у вищій школі в Одесі. «Якою є твоя бабуся?» «Нормальною, - ніяково розповідає Маріенка. - Як бабуся. Я не знаю...» «Вона турбується про багатьох людей...» «Постійно до неї хтось їздить, і вона постійно комусь допомагає... Весь час тут хтось ходить». «Як живеться молодій дівчині у такому малому селі, як Веселинівка?» «З одного боку добре, є чимало друзів, з якими бачуся кожен день. З іншого - це село, і є тут не так багато можливостей. Дуже мало молоді». «Звідси всі виїжджають?» «Друзі приїжджають тільки на вихідні, то як їх ані не бачу». «Із молоді сюди хтось повернеться?» «У кожного є свій шлях. Ніхто нічого не знає. Коли у місті, хочуть повернутися, коли у селі - хочуть до міста».
Важко, але це - наше, нікуди не поїдемо
Й Марія Провазнікова стурбована тим, що село порожніє. Подібна доля спіткала вже кілька сіл поблизу Веселинівки: «Немає роботи. Родини мають господарства, але молодь каже: ми не бачимо нічого, окрім гною, корів та поросят. Але нам треба виховувати дітей. А за що ми їх виховуватимемо? Кожен шукає чогось кращого, й ми боїмося, що село припинить своє існування».
Але є ще сім'ї з маленькими дітьми, люди збираються в церкві та під час урочистостей. Молоді жінки заснували хор, який запрошують виступати в довколишніх селах і селищах. У ньому співає місцевий бібліотекар Світлана Болдянська - нащадок першої сім'ї, яка заснувала Веселинівку. Її дівоче прізвище - Златнікова: «Мої батьки та предки - чехи. Бабуся Амалія, татова мама, походить з Волині від Провазніків. Коли вони приїхали сюди, їх виселили. А з боку матері походять із Самарки, це також Одеська область. В Самарці також чимало чехів. Це дуже красиве село, є ліси, озера, їм подобається там. У мене є один брат, а другий поїхав до Чехії. Має дружину, а коли дитині був рік, поїхали всі туди й там оселилися, знайшли роботу. У мене троє дітей, хлопчик вчиться на зварника і шофера, а дві дочки - школярки. А в господарстві - дві свині, три корови, двійко телят, курей багато. Благо, діти допомагають і мама. У неділю йдемо до церкви, а у вівторок - на годину вивчення Біблії та репетиції хору. Шкода, не маємо мужчин у хорі, могли б співати чи грати на гітарі, але ніхто ще не зацікавився».
Як і більша частина жителів Веселинівки, пані Світлана до Чехії переїжджати не збирається. «Хотіла б поїхати, але не хочу там жити. Тут у нас свій куточок. Важко, але це - наше».
Текст: Мілена ШТРАФЕЛДОВА
foto: wikipedia.org
