Ярослава Хортяні: «стара» й «нова» діаспора має діяти гуртом!
Прагу відвідала лідер громади в Угорщині та голова Європейського конгресу Українців
Прагу відвідала лідер громади в Угорщині та голова Європейського конгресу Українців
Розмовляв: Олекса ЛІВІНСЬКИЙ
Ярослава Хортяні - унікальна жінка. Українка із Тернопілля у Будапешті багато років навчала угорських учнів та студентів історії... самої Угорщини. Завдяки її завзятості українська громада в цій країні реалізувала сотні ідей та ініціатив. За це її оцінили й українські громади в інших країнах континенту, обравши головою Європейського Конгресу Українців. Вона нещодавно відвідала Прагу, де очолила журі конкурсу «Нашого квіту - по всьому світу», який проводили «Джерело» та УІЧР.
Ярослава Хортяні закінчила Теребовлянське культосвітнє училище та історичний факультет Будапештського університету імені Лоранда Етвеша. Вийшла заміж за угорця Нандора Хортяні, і з 1979 року живе в угорській столиці. Донька Ніколетта закінчила факультет української мови, історії й політології того ж університету, є редактором-кореспондентом українських телепрограм і навіть депутатом загальноугорського органу самоврядування української меншини. Пані Ярослава викладала в угорській гімназії, а нині майже повністю присвятила себе українській справі. «Я відчуваю, що в духовному розвитку угорських дітей чималий і мій внесок, у збагаченні їхнього духовного світу, бо я, як українка, можу передати їм щось таке, що, можливо, угорський учитель не в змозі, - каже вона. - Бо я маю здатність бачити справи одночасно і ззовні, і зсередини. Мої колеги часто говорять, що, являючись українкою, підсилюю національну свідомість угорських дітей. І це так, бо я горда за своє українство. І мені було б до серця, якби мої вихованці гордилися тим, що вони угорці». Пані Ярослава досліджує тему Голодомору 1932-33 років, є автором книги «Прихована правда». ЄКУ лобіює інтереси України в Європі, створює їй позитивний імідж, захищає права українців, клопоче про визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу. Під час зустрічей з урядовцями, парламентарями України та країн ЄС Ярослава Хортяні спонукає їх до рішень і дій, які полегшили б життя заробітчан. З гіркотою пані Ярослава говорить про те, що на початку 90-х років минулого століття корінна діаспора не зрозуміла й не підтримала заробітчан. «Ми боялися їх, і це призвело до того, що мігранти четвертої хвилі, заробивши грошей і влаштувавшись, самоорганізувалися, утворили свої громади. Тож українство в Європі, на жаль, розділене на «старе» й «нове». Цього не повинно бути, українству треба єднатися», - переконана вона. За визначні заслуги уряд України нагородив пані Ярославу Орденом Святої Ольги ІІІ, ІІ та І ступеня, лідерка ЄКУ мала честь отримати церковний орден Христа Спасителя, а потім була посвячена в лицарі Міжнародного ордену Святого Станіслава.
У Празі пані Хортяні зустрілась також із українським послом Іваном Грицаком. Тут вона заявила про незгоду із курсом, який взяв уряд Януковича й Азарова, висловилася, зокрема, проти арешту опозиціонерки Юлії Тимошенко. Ми не оминули нагоди зустрітися із нею, щоб розпитати її про враження від Праги.
- Я у Празі не перший раз, - каже пані Хортяні, - приблизно утретє. Була на заходах нашої громади у Чехії, які організовувала ще світлої пам'яті Лідка Райчинець (Затовканюк). Дуже рада, що її син та чоловік, Богдан та Віктор Райчинці, продовжують працювати на благо українства Чехії. Це була жінка з українським серцем, яка до кінця життя запалювала наше життя у Чехії. Тепер я побачила переважно нову громаду - через велику кількість заробітчан. Раніше це були поважні старші люди зі старої еміграції, які ставилися до всього радянського, цього «гомо совєтікусу», - без симпатії, м'яко кажучи, як і ми. Тепер я побачила сучасних, простих українських мігрантів, які люблять Україну так, як вони вміють любити. Вони певною мірою злі на Україну, бо ця держава їх змусила виїхати, а тамтешня влада не спромоглася знайти їм місце роботи, вберегти їх від від'їзду. Мені дуже приємно, що вони гуртуються, хочуть чогось більшого, ніж тільки суто заробляти гроші для себе та своїх сімей. Хоч вони важко працюють, але прагнуть показати своїм дітям рідну культуру, виховати їх на любові до неї. Так, вони злі, але не на Україну, український народ, але на уряд, на чиновництво - починаючи від Кравчука, закінчуючи нинішніми.
- А що Вам розповідали українці про своє життя у Чехії?
- Водночас я побачила їхню розчарованість у чеському суспільстві, яке їх спочатку сприйняло лагідно, майже запрошувало, а тепер ніби відштовхує. Я розмовляла із людьми, і вони відчувають, що вони ніби тут якось вже не потрібні... І це також тривожно...
- Мабуть, це більш за все пов'язано із глобальними процесами - кризою, ростом безробіття...
- Так, ці проблеми у меншинах відчуваються ще гостріше. І гуртом подолати їх легше. Наприклад, пані Дарія Любачівська розповіла про те, як вона сюди потрапила. І після цього всього у неї з'явилося бажання популяризувати щось українське - я гадаю, це диво, феномен української діаспори, що вони не «здаються», що десь оту омріяну Україну бачать. Хоча певний песимізм відчувається у розмовах із людьми.
- Ви стежите теж за процесами в інших державах, громадах, то як би порівняли ситуацію тут та інших країнах...
- Майже одна й та сама, де не відбувся природній стик старої діаспори й нової. Це відчувала в країнах Західної Європи. Там стара діаспора не спромоглася і побоялася пустити до своїх рядів нову, вони живуть паралельним життям. Тут, у Чехії, із цим трішки краще, я бачу, що стара діаспора співпрацює із новою. Звичайно, дуже тісного взаємозв'язку не бачу, але дуже добре, що, наприклад, Українська Ініціатива в Чеській Республіці не залишає напризволяще «четверту хвилю», підтримує їхні починання морально та матеріально, бо рано чи пізно цей дотик перейде у ланцюгову реакцію. В Угорщині громаду складають представники всіх еміграційних хвиль - як ті, хто в Україні ніколи не був, так і ті, хто нещодавно приїхав і має українське громадянство.
- У вас в Угорщині, очевидно, чимало етнічних угорців, які виїхали із Закарпатської області...
- У нас таких - одиниці, переважно вони одразу забувають, звідки прийшли. Іноді через фрустрацію від того, що їх далеко не завжди адекватно сприймають на історичній батьківщині, вони стають «русинами». Для мене це не дуже зрозуміло, як люди із рідними угорськими прізвищами поставали «русинами». У нашій громаді дуже багато змішаних шлюбів - між угорцями та українками чи навпаки. Це - відібрані люди, про які ми точно знаємо, що вони справжні українці, які пройшли підготовчим процесом. Так ми захищаємо себе.
- Так, ми чули, що представниками української громади в Угорщині хотіли бути якісь бандити...
- Вони зайняли наші місця, але ці п'ять депутатів віддали свої мандати. Згадані особи не мали спільного із українцями, не знали навіть мови! Вони називали себе українцями, хоча на установчих зборах кричали, що відношення до української нації не мають - це були угорці із Закарпаття та роми. Були чутки, що вони так вчинили заради грошей, але це - неправда. Це був кинутий десант на нашу громаду, щоб її розкласти зсередини. Це структури, які працюють проти українців усюди.
- Як, на вашу думку, має реагувати діаспора на суперечливі процеси в Україні - утиски опозиції, русифікацію тощо... Діаспора в Америці постійно проводить демонстрації перед українськими амбасадами чи, ось нещодавно, пікетувала ООН, висловлюючись різко проти Януковича під час його візиту....
- Я вам скажу чесно: ми маємо мати чітку позицію, доносити її до уряду та президента, що ми не згідні із тим, що зараз робиться в Україні. Вся гуманітарна політика віддана під «русскій мір». Оця «багатовекторність», яка ні до чого не призведе. Як ми можемо бути із цим згідні? Інше питання - вибір методу. Я не згідна із пікетами біля посольств. Треба апелювати до своїх урядів, інформувати широку громадськість, що в Україні є брак свободи слова, демократії... Візьмімо процес над Тимошенко. Я не є її прихильницею, але чому вона має сидіти ще до правочинного вироку у тюрмі? Вона що, вбила двох чи трьох людей? У Будапешті кожен таксист знає про те, що в Україні ув'язнена «дама із косою». Так імідж України не можна знищувати! Треба показувати культуру, наголошувати, що це не та Україна, яку хотів би мати народ. Нещодавно у Києві збиралося світове українство, а про це там вкрай мало писалося у пресі. Це ж нонсенс! В Угорщині таке уявити неможливо, щоб про зібрання закордонних угорців не інформували угорські ЗМІ. Ми маємо говорити, а вони мають це сприймати. А якщо не сприймають - це їхня проблема. Я не є прихильником радикальної тактики, я - за діалог. Хоч і не підтримую теперішній український уряд, але також проти його ігнорування.
- Ви були на зустрічі у посольстві, де пан посол Грицак розповідав Вам про кількість українських трудових мігрантів, студентів, організації українців, а також загиблих у Чехії українських громадян. Якщо взяти до уваги всю цю інформацію, що, на Вашу думку, може Україна зробити як для діаспори, так і для тимчасових заробітчан?
- Посол України в ЧР сказав, що є тут дорадча рада усіх організацій. Дипломати мають можливість слухати громаду, що від них вона хоче. Можуть скласти «дорожню карту», з'ясувати, що діаспорі треба ось така допомога, а мігрантам - така. Вони можуть переказувати до Києва побажання громади щодо вирішення різних формальностей, наприклад, отримання пенсій. Якщо урядовці усвідомлять потенціал громади, то вони й не пошкодують викинути кошти на її підтримку. Угорщина, наприклад, видає величезні кошти на підтримку закордонних угорців, хоча ця країна небагата. У них це - пріоритет, на цьому будується престиж держави. Нашим треба повчитися.
- Але ж сусідні країни - здебільшого Словаччина та Румунія, критикують Угорщину за таку увагу до закордонних угорців - громадян інших країн, зокрема за роздавання паспортів і т. д.
- Ну так, критикували, але ж не всі без винятку беруть громадянство. Для кожного уряду - лівого чи правого - головним завданням була підтримка закордонного угорства. Угорці мають 5 мільйонів за кордоном, ми ж маємо 20 мільйонів! Ну нехай 15. Якщо Україна їх підтримає морально та матеріально, піде зворотній процес! Мігранти самі вкладатимуть у економіку України й приводитимуть інвесторів, а не лише годуватимуть членів власних сімей, які ще не виїхали...
- Ви казали на зустрічі із послом, що діаспора не потребує фінансового сприяння...
- Західна діаспора - так. Наприклад: ми є недержавна організація українців, угорська держава нам виділяє певні кошти. Зайві кошти у нас також не бувають зайвими. Для великих проектів нам би не завадила й матеріальна допомога з України (наприклад, на відрядження українських професійних колективів за рахунок України), але є бідніші за нас громади українців. Краще хай би виділялися кошти, в Румунію, наприклад, де проживають автохтонні українці. Нам же ж більш потрібна моральна підтримка. Коли на нас кинули «десант», то Україна, на кожних переговорах з Угорщиною, мала підіймати це питання, захищати своїх. От хорватську меншину в Угорщині хотіли штучно розбити, виділивши із них іншу меншину - буневців. Вони казали, що вони - не хорвати, як оце у нас «русини» кажуть, що «не українці». Й Академія Наук висловилася, що є така окрема мова - бунєвська. Але хорватська влада чітко заявила, що такого не допустить, щоб її громаду послабили, у Загребі угорцям сказали, що хорвати - єдиний народ. І не стало такої «меншини». Це означає - моральна підтримка. Грошей це не коштувало ніяких, тільки дипломатія.
- Які у вас виникли враження після спілкування у посольстві?
- Була здивована, що у Чехії народжується півтори тисячі громадян України щороку та кількість громадських організацій українців - біля двох десятків! Сподобалось прагнення посольства згуртувати українців, і не лише в Празі. Посол нарікав, що лише невелика частка українців у Чехії входить до громадських організацій. Очевидно, тут бракує певних привабливих умов, щоб українці гуртувалися, навколо посольства у тому числі. Силою ж людей нікуди не заженеш! Наприклад, чехи у Будапешті гуртуються навколо посольства - їх там мало, але відчувають, що вони там - свої, шановані.
- Мадярів також мало у Чехії, але вони мають і свій інститут культурний, і громада помітна. Румуни також...
- Так, думаю не важко було б посольству знайти спонсора в Україні і відправити українських дітей, молодь із Чехії на два тижні на літній табір із гарними умовами. Щоб вони відчули, що Україна дбає про них. Кожна нація, яка себе поважає, витворює своє лобі в інших державах. В іншому випадку ці півтори тисячі дітей підпадуть під чеський вплив, асимілюватимуться. Іспанія, наприклад, дуже великі гранти виділяє на те, щоб залишити у себе й асимілювати дітей українських заробітчан - я сама це бачила. Там проводяться фестивалі й пісні для дітей-іммігрантів, й українці там активні учасники.
- На зустрічі із Вами посол говорив, що практично ототожнює поняття адаптації та асиміляції. Ви розділяєте ці поняття?
- Ні в якому разі не допускати асиміляції! Асимільоване покоління не буде знати не лише рідної мови, а й свого місця у житті, воно буде зовсім «шизофренічне». Інтегруватися у суспільство - це пристосуватися до його звичаїв, поважати його закони, але знати при тому, хто ти є і звідки, не цураючись власної культури. За це українську людину кожне суспільство не тільки сприйме, а й поважатиме!
