Що засвідчили президентські вибори?

Віктор Чумак, для УП _ Вівторок, 19 січня 2010, 13:04 Версія для друку Коментарі 19 Фото Дмитра Ларіна

Кожні вибори після 2004 року в Україні доленосні в прямому сенсі, з кожними виборами формуються писані та неписані правила української демократії. Зниження їхньої напруги, зменшення кількості компромату та бруду, що виливається на голову виборців, і проведення в дедалі демократичнішій обстановці є, без сумніву, позитивом.

Позитиви виборчої кампанії

Перший позитив - те, що Україна навчилася проводити будь-які вибори в демократичний спосіб, а волевиявлення українців є вільним. Заяви політиків про можливі масові фальсифікації не знайшли свого підтвердження і лунають суто для виправдання власних поразок.

Нині відсутні механізми здійснення масових фальсифікацій і відбувається жорстка політична конкуренція між політичними силами, представленими у виборчих комісіях. Це призводить до мінімізації фальшувань результатів виборів.

Хоча підтвердження цієї тези може дати тільки голосування в другому турі виборів. Однак, на наш погляд, Верховна Рада радше не буде спроможна внести зміни до виборчого законодавства і видалити норми, які теоретично можуть призвести до фальсифікацій. А саме: про голосування "на дому" та внесення у списки виборців безпосередньо в день голосування.

Другий позитив - поява політиків, які можуть реально претендувати на роль "третьої сили" в українській політиці та оформлення українськими громадянами відповідного запиту.

Передусім маються на увазі Сергій Тігіпко та Арсеній Яценюк. Сума голосів, віддана за них під час голосування, перевищує 20% тих, які взяли участь у голосуванні. Це свідчить про те, що суспільство в пошуках "третьої" сили побачило політиків, які говорять про зміст політики, а не тільки про її форму та образи.

Якби не помилки Яценюка із самопозиціонуванням у передвиборчій кампанії та не така агресивна реклама (що абсолютно не відповідала його внутрішньому змісту), результати могли б бути вищими.

У будь-якому разі цим двом кандидатам необхідно сфокусуватися на партійному будівництві та активній присутності в політичному інформаційному просторі в найближчому майбутньому.

Оцінкою їхніх реальних можливостей щодо формування ефективних політичних команд стануть травневі вибори до місцевих рад та/або можливі дострокові парламентські вибори. Саме після проведення їх можна буде остаточно говорити про реалізацію ідеї "третьої сили" в українському політикумі.

Третім позитивом цієї кампанії є програш, а по суті фіаско - політиків першої хвилі української незалежності - і з лівого, і з правого ідеологічного фронту - тим, хто більш як десять років формував українську політику.

Тепер Володимир Литвин точно знає, якому відсотку українців "він потрібен". Петро Симоненко може тішитися тим, що рівень йог підтримки в країні залежить від рівня геронтологічного складника суспільства. А Олександр Мороз ще довго нарікатиме на необачний крок зі створення коаліції у Верховній Раді з Партією регіонів 2006 року.

Людмила Супрун, Юрій Костенко та Михайло Бродський як політики поховали свої колись непогані партійні проекти. Стосовно Бродського це достатньо прикро, оскільки в українському партійному просторі не залишилося жодної партії, яка хоча б на рівні декларування пропагувала ліберальні ідеї.

Як висновок: в Україні хоча й дуже мляво, все ж таки відбувається еволюційна ротація еліт.

Певним позитивом можна вважати зменшення кількості "технічних" кандидатів у президенти порівняно з виборами 2004 року.

З одного боку, подібна технологія стала дорожчою, до чого призвело запровадження грошової застави. З іншого - вона перестає бути потрібною для кандидатів: їм вже не потрібно виливати відвертий бруд чи поширювати фальсифіковану інформацію про своїх опонентів або ж будь-якою ціною прагнути отримати перевагу у виборчих комісіях.

Негативи виборчої кампанії:

По-перше, українські виборці досі не навчилися голосувати розумом. Серцем, шлунком - чим завгодно, але тільки не розумом. Суспільство продовжує перебувати в стані соціальної шизофренії. А популізм дотепер залишається основним методом виборчої кампанії, що означає: у пересічного виборця бажання отримати "все і зараз" є ключовим.

Клянучи на чому світ стоїть олігархію, говорячи про її двох головних провідників у політиці як про представників "зла" для України, в першому турі вперто голосують саме за це "зло", щоб у другому вибирати з меншого.

Наскільки простішим був би вибір, якби до другого туру потрапили, наприклад, Тігіпко та Яценюк. Тоді обирали б найкращого, а не голосували проти найгіршого. Якщо суспільство не навчиться взагалі не робити вибору "з двох бід", то українська приказка "про бідних і дурних" буде актуальною ще дуже довго.

По-друге, результат кампанії в основному визначають фінансові ресурси. А оскільки громадяни досі не готові до ідеї, що саме вони через партійні внески, бюджетне фінансування та пожертви на виборчу кампанію мають фінансувати своїх політиків і політичні партії, це й далі означає беззаперечність впливу великого капіталу на хід кампанії, результати виборів і, відповідно, державну політику.

Саме фінанси та адміністративний ресурс визначали обсяг часу кандидатів у медіа-просторі.

Саме фінанси та адміністративний ресурс визначали обсяги наочної реклами та рекламної продукції в кандидатів.

Саме ті кандидати, кампанії яких були найзатратнішими, здобули перші місця.

Суспільство не в змозі проконтролювати витрати на такі кампанії, а ще краще - контролювати та обмежувати фінансове наповнення передвиборчих фондів. Одночасно використання адміністративних і бюджетних ресурсів під час проведення кампанії кандидатами, які перебувають при владі, збільшилося.

Виборча кампанія ще раз засвідчила: такі кандидати, незважаючи на свою партійну належність, потребують жорсткого і суворого контролю щодо використання суспільних ресурсів у власних політичних інтересах. Наразі таких механізмів не існує.

Спроба Анатолія Гриценка провести кампанію на гроші виборців дала позитивний результат тільки в тому сенсі, що він зробив це першим. Однак достатнього фінансування для кампанії не принесла.

По-третє, хоч би хто з двох претендентів, що залишилися, став президентом України, він буде змушений визнати реальний стан справ. А цим реальним станом є наявність системних політико- правової та соціально-економічної кризи.

Неефективні державні та соціальні інститути призводять до колапсу держави. І виходом з цих криз вже не можуть бути косметичні латання законодавчих прогалин або подальший соціальний популізм.

Виходом можуть бути тільки реальні глибинні комплексні реформи в усіх сферах суспільного життя. Конституційна, адміністративна, судова, реформа правоохоронної сфери, місцевого самоврядування, антикорупційна - це ті реформи, без здійснення яких під загрозою опиняється сама українська державність.

Відсутність реформ в освіті, медицині, ЖКГ ставлять під загрозу саму фізичну можливість життя українців.

Біда в тому, що такі реформи потребують жорстких і непопулярних заходів, про які кандидати виборцям нічого не говорили і які не були предметом виборчих програм.

Чи вистачить кандидатам волі, сили, мужності зрозуміти, що вони "тимчасові", а їхні діла можуть пам'ятати вічно? Чи вистачить їм мужності розпочати реформи, розуміючи, що результати їхніх зусиль можна буде побачити вже на політичній пенсії?

Віктор Чумак, старший аналітик програми МЦПД "Демократизація та належне врядування", для УП

http://www.pravda.com.ua/articles/4b5591cc02aab/