ХРИСТИНА СТЕБЕЛЬСЬКА: «Шевченко. Телеархіви. Перезавантаження…»
Незабаром святкуватимемо 65-річчя телевізійної Шевченкіани. За цей час ми встигли розповісти про всіх 636 лауреатів Національної премії. А це постаті й дев'ять хорових колективів. У кадрі Першого Національного - 111 діячів театру і кіно.
«Він один сказав про мене правду», - промовив поет. Він - Євген Маланюк, автор рядків «Від кларнету твого - пофарбована дудка зосталась». Поет - Павло Тичина, перший лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка у 1962 році. Митець, що пройшов шлях від дивовижної мелодійності «Сонячних кларнетів» до барабанного дріботіння «Партія веде». Неоднозначність людини. Неоднозначність історії. Неоднозначність творчості. Потім з тієї першої збірки Павла Тичини на головному державному телеканалі постав багатолітній конкурс народної творчості «Сонячні кларнети», де майже в кожному випуску були твори на слова Тараса Шевченка. А сам Тичина у 1920 році написав вірш «На день Шевченка» зі словами: «Який вогонь в Твоїй душі горів!». І він, і всі наступники долучалися до формування унікальної шевченківської колекції, якою нині пишається Перший Національний.
Що означає 1000 програм для телебачення? Неймовірна інтелектуальна праця. Тисячі документальних, музичних, художніх, фільмів-спогадів, ...портретів, ...вистав. Безліч інтерв'ю, бесід, репортажів. Мільйони телеглядачів. Саме стільки телепроектів у архівах Першого Національного присвячено життю і творчості лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. Хіба не магія? Бо майже стільки ж передач у фондах телекомпанії пов'язано з життям і творчістю Шевченка. Дивно? Закономірно.
Незабаром святкуватимемо 65-річчя телевізійної Шевченкіани. За цей час ми встигли розповісти про всіх 636 лауреатів Національної премії. А це постаті й дев'ять хорових колективів. У кадрі Першого Національного - 111 діячів театру і кіно. Для телевізійників немає значення, чи це члени Шевченківського комітету, чи шевченківські дипломанти, чи Герої України - шана до всіх однакова, інколи - посмертна, бо вже понад 300 достойних лауреатів «пішло за вічну межу». Через 30 пошанованих митців української діаспори, ми розширили світове визнання Шевченка. Як би ідеологічно не використовували спадщину Кобзаря, всі лауреати - еталони своїх поколінь.
У 1962 році УТ-1 презентував перших трьох дипломантів тоді ще Республіканської премії ім. Т. Г. Шевченка: того ж Павла Тичину - «Вибрані твори», Олеся Гончара - його роман «Людина і зброя» та композитора Платона Майбороду - «Вибрані пісні». Наступні 10 років профіль Премії розширився, і в студіях, серед лауреатів, з'явилися журналісти, публіцисти, літературні критики, драматурги.
А згодом - архітектори, історики... З 1982 року на державному телеканалі розпочалася Шевченкіана для дітей та юнацтва. У 1997 - дебюти молодих, удостоєних першої Малої Шевченківської Державної премії. В кадрі - реабілітація забутих, свобода слова, правдивий історизм.
Наші телекамери підглядали, як відбуваються закриті засідання Шевченківського Комітету. То були перші журналістські розслідування. Яким актуальним досі виглядає «перевиховання» Олесем Гончарем окремих номінантів, які крутилися коло партії, як біля печі! З піснями про Лєніна та комунізм вони «довго ганялися» за нагородою, та не судилося. За червоним прапором вони не бачили ні краси рідної землі, ні духу нації.
Шлях лауреатів до глядачів не безхмарний. У кадрі були й офіціоз, і резолюції «не рекомендовано» на сценаріях. Комітет Шевченківської премії, Спілки письменників, художників, композиторів засипали УТ-1 проханням представити лауреатів. Але тиск згори допускав до ефіру вибірково, або й зовсім не допускав. Наприклад, у радянські часи критичні та відверті виступи шевченківських лауреатів на з'їздах наступного дня розмагнічували. Але ефект це мало зворотній: з'являлися таємні дублікати. Я ще колись опишу, як документальні шедеври поверталися в ефір із приватних підвалів та горищ наших телевізійників. Пристрасті ПРАВДИ за Шевченком - вічні.
Як «кастрували» біографії лауреатів або взагалі замовчували факти їх творчості - тема окремої розмови. У 60-ті - на початку 80-х у жодному сценарії не згадували, що деякі шевченківці в часи громадянської війни воювали під українськими прапорами проти більшовиків. З відеотек щезали перші виступи шевченківських номінантів про цензуру у виданнях «Кобзаря», стагнацію духовності, загрозу Чорнобиля, Голодомори в Україні.
Але Шевченкіана таки жила. Пам'ятаю, як у 1989 році нагороду отримала Народна самодіяльна хорова капела хлопчиків та юнаків «Дударик», тепер - це Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик». За 40 років творчої діяльності колектив дав понад 2500 концертів. Пролунало безліч музичних творів на слова Тараса Шевченка: «Радуйся, ниво, неполитая», «Оживуть степи, озера», «Садок вишневий коло хати», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої...» та інші. На співочих полях України та світу на пошану Кобзаря звучала геніальна кантата «Шевченкові». І все це в наших телепроектах: фільмі «Георгій Майборода» (1983), записах: «Співоче поле в м. Хмельницькому» (1988), святковому концерті до Дня Незалежності України (2000) та багатьох інших. Цього року, 25 травня «Дударик» вшанує пам'ять поета на мистецьких імпрезах до 200-річчя Кобзаря «На Вкраїні милій» у Львові, де звучатимуть твори на слова поета. Вшановує пам'ять Шевченка і Національна заслужена академічна капела України «Думка». У музичних фільмах «Струни серця» (1981) та «Вірую» (1991), документальному фільмі «Мандри у часі. Капела «Думка»» (2009), музичній програмі «Антракт з Анатолієм Солов'яненком. Капела «Думка»» (2005) лунають кантати «Іван Гус», «Б'ють пороги», кантата-симфонія «Кавказ», вокально-симфонічна поема «Хустина» - усіх і не злічити. З відновленням давніх телепроектів та створенням нових відбувається постійне перезавантаження Шевченкіани. Майстерність співу, чистота звучання, темброва розмаїтість - музична Шевченкіана була майстер-класом для нових поколінь виконавців, диригентів та композиторів.
Із мистецької шевченківської колекції ще дуже багато проектів не оцифровано, отже, не може потрапити в ефір. Правда, вони дбайливо зберігаються на старих носіях, у сховищі Національної компанії України. Дай, Боже: і до них дійдуть руки. Вже сучасний формат мають документальні фільми «Тетяна Яблонська» та «Неповторність» (1986) про художницю-лауреатку Тетяну Яблонську. У кадрі фільму «Слово про Київ» (1982) - її картини. І не всі знають, що твори ці вистраждані. Писала вона їх у 1965-1966 роках, а надрукувати альбом взялися лише в 1970 році. Про це в кадрі державного телебачення згадує лауреат Шевченківської премії, поет Іван Драч: «І весь тираж знищили! Дивом вдалося висмикнути чотири екземпляри». «Родоначальниця», «Віконце», «Вісті від онуків» - у кожній картині - український дух роду, національний стержень. І до всіх Іваном Драчем влучно підібране ліричне слово. Поети та художники об'єднувалися у пошуках національної ідеї, про яку іще говорив у своїх картинах і поезії Тарас Шевченко. Московську владу почало трясти.
Мабуть, теж диво врятувало твори «шістдесятників» - плеяди митців, що постала як протест радянській владі. А, між іншим, за участь у самвидаві український письменник та філософ Євген Сверстюк отримав 7 років арешту та 5 заслання. Саме він у 1990 році, через 8 років після ув'язнення, долучиться до створення фільму «Доля художника Тараса Шевченка». Пізніше Євген Сверстюк візьме участь у глибоко актуальному циклі телепередач «Тарасова церква» (2005), де, як ніхто, порівняє вражаючі паралелі доль Тараса Шевченка та Миколи Гоголя.
Стільки ж провів в ув'язненні поет і перекладач Іван Світличний. У 1994 році - пошанований Шевченківською премією, але вже посмертно. «Протистояння. Опозиційний рух в Україні» (1997), «Історія української державності. Шістдесятники» (2002) - відеосховки Першого Національного мають чимало телепередач, де звучить його поезія. «Я - теж Вітчизна. Не раб й не слуга», - каже Іван Світличний у вірші під знаковою назвою «Шевченко». Тут - відбувається переосмислення Тараса. Він - той, до слова, до думки якого можна торкнутися. Він - зовсім поруч. Поховано Світличного у 1992 році біля могил теж дисидентів поетів Василя Стуса та Юрія Литвина, мовознавця Олексія Тихого. Як і Шевченка, їх привезли на Вкраїну в домовинах. Перепоховання відбувалося у 1989 році. Мільйони людей у вишиванках несли гірлянди з дроту і калини. На похороні читали рядки Кобзаря. І це видно в кадрі нашого державного телеканалу.
На жаль, про «шістдесятників» більшість телепередач з'явилося вже вкінці 80-х, на початку 90-х років: «Земля тяжіння. З поезії Василя Симоненка» (1987), «Маруся Чурай» (1987) циклу «Літературний театр» - про творчість Ліни Костенко, окремим жанром постає фільм-спогад «Наш злочин - спів (Свіча в свічаді. Василь Стус)» (1991). Зараз відбувається оновлення телеархівів Першого Національного: нові телепроекти, персоналії, думки.
Цікаво, що свої перші новели Григір Тютюнник написав російською. Єдиний український клас, який був у його школі закрили за «малокомплектність». «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою? - запитував його брат Григорій. Григір відповів творами. На це питання дає відповідь і телевізійна Шевченкіана з архівів Першого Національного: документальний фільм «Брати» (1991), передача «Вічна загадка любові» (1996) циклу «Шкільний екран», передача «Бачу землю. Г. Тютюнник» (2003). Цього року Перший Національний презентував двосерійний документальний фільм «Григір Тютюнник. Доля». Тож перезавантаження Шевченкіани триває... Минулі телепроекти натяком, а сучасні - прямо розкривають, як влада не любила Тютюнника. Як у свій час імперія - Шевченка! Змінився час, але ми - все та ж Україна, над якою знову навис брудний чобіт Москви, Україна, що не хоче бути розірваною.
Жива телеісторія Першого Національного переходить у третє сторіччя Кобзаря. Тому на його творчому порозі ДЯКУЮ! усім поколінням телевізійників за співпрацю, а особливо - співробітникам кіновідеофонду Першого Національного, які доклали стільки зусиль для збереження архівів Шевченкіани. Скільки ще архівних телепередач чекають на своє відродження! І з ними прийде нове розуміння Шевченка:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих нищих... Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Тарас Шевченко, «Подражаніє 11 псалму», 1859
Христина Стебельська