23. 11. 2024 02:10
Тільки з любові стають героями ... Пороги 3/2017
ТЕКСТ: Катерина ВОЇНСЬКА
Як же добре, коли священик говорить так, що його хочеться почути!
Не одній мені було так добре вечірнього 8 березня 2017 року: у величезній авдиторії філософського факультету Карлового університету глаголив очільник Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук.
Його лекція «Досвід майдану в сьогоднішньому християнстві України» зібрала доволі строкату публіку, яку виразно різнили національна належність, соціальний стан, політичні та релігійні погляди тощо. Однак цю публіку єднала цікавість, що прорече в Празі верховний архієпископ Києво-Галицький про Майдан і греко-католицьку церкву в Україні.
Зустріч, яку організували «Східноєвропейський клуб» разом зі студентським рухом «За солідарність», модерував професор Мартiн Ц. Путна, перекладав Мирослав Томек.
Передусім митрополит Київський розповів про ситуацію в Україні напередодні Революції Гідності. Наголосивши, що трансформація українського суспільства після розпаду Радянського Союзу була важким і тривалим процесом.
Святослав Шевчук означив події в Україні початку дев’яностих років ХХ сторіччя як «новий суспільний договір між пострадянською владою і населенням, яке опинилося волею долі на території України».
Звідси й цікавий феномен – «комуністи проголосували після путчу в Москві 19-го серпня за незалежність України, після чого перетворилися на український олігархат». У новій державі відбулася приватизація – «великі підприємництва перейшли до рук маленької групи людей при владі».
Отже, «люстрації, – як ствердив С. Шевчука, – у такому суспільстві не було». Кожен великий олігарх мав власну політичну партію: «політики обслуговували інтереси тих, хто їм платить. Така політична система не зважала на звичайних людей».
З цього приводу атрибутом «вищих» сфери українського суспільства є корупція, яка полягає в тому, що олігархи створили власні політичні проекти, змішавши владу з великим капіталом України. Корупція, на думку митрополита, має не лише внутрішньоукраїнський вимір: «вона причина ерозії української державності в міжнародних стосунках».
Адже однією з магістральних ліній корупції українського олігархату є стосунки з Росією.
Схема цієї корупції дуже проста – газова і нафтова труба з Росії через Україну сягає Європи. «Хто має владу, той встановлює ціну на газ, зокрема для українських споживачів, і на кожному кубометрі газу отримує чималі гроші». А не може викликати жодної поваги держава, чиновники якої торгують іменем Батьківщини.
«Усі прорахувалися». До Революції Гідності часто поставало питання, чи існує в Україні «суспільний простір для особистої активності звичайних громадян, які об’єднуються в спільноти чи організації, непов’язані з владою, політикою, капіталом, бізнесом»?
Тобто чи українське суспільство –громадянське? Адже після досвіду тоталітарного режиму, в якому приватна особиста ініціатива переслідувана, завжди є ризик і в постколоніальному суспільстві залишитися пасивними – не хотіти жодних змін.
А більшість громадян України, словами єпископа, звикли жити без держави. Адже понад три сторіччя українська нація не мала власної держави. Вона «навчилася жити в чужих країнах, абсолютно не підтримуючи їх.
Тому навіть прості люди теж є корумпованими: кожен готовий платити державному чиновникові, щоб захистити себе від домінування державної системи». Що пояснює так званий феномен відчуження – коли кожен виживає як може й будує власний світ, незважаючи на те, що коїться в державі.
Тому, коли колишній президент Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію України з ЄС, яку пообіцяв підписати, його аналітики говорили, що ніхто не протестуватиме. Адже, по-перше, олігархи підтримають зближення з Росією, з якою «роблять» гроші з нею.
По-друге, більшості громадянам буде все одно: вони звикли до того, що справжнього політичного процесу в Україні нема. Але всі прорахувалися: політтехнологи, «російські спонсори української корупції, які ніколи не вкладають гроші в сумнівні проекти». Здивувало це й західну Європу і навіть церковних діячів.
Революція Гідності. Молода українська генерація, яка народилася, виросла в незалежній державі, й отримала освіту за кордоном, й повернулася додому, в центрі Києва в листопаді 2013 року заявила, що вона – європейська нація.
Спершу цей протест називався Євромайданом, адже стосувався відмови президента Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС. «Але відразу було видно, – зазначив Святослав Шевчук, – що почалися два різних майдани: політичний і громадянський.
Один збирався на Європейській площі, інший – на майдані Незалежності». Політичний майдан стояв під прапорами різних партій, які говорили про євроінтеграцію України. Але стояв недовго: люди ігнорували такий майдан – «тоді ці політики скрутили свої прапори й пішли до людей».
Згодом київський беркут однієї ночі намагався розігнати протестувальників, жорстоко побивши в центрі Києва українську молодь: «Янукович так був певний себе, що наважився підняти руку на українську молодь.
Побиття було жорстоке. Ці діти втікали, – згадував митрополит, – вони ховалися за дверима монастиря Михайлівського Золотоверхого собору УПЦ київського патріархату, який є поруч майдану».
Це грубе фізичне насилля перетворило Євромайдан у Революцію Гідності: «на кінець 2013 року не було, – як зазначив С. Шевчук, – жодної суспільної сили, яка могла вивести на стихійний протест мільйони людей.
Цього не могли зробити ані політики, ані церкви, ані, як говорять, американські чи європейські спецслужби. Цей майдан не мав лідера, не мав єдиної сили, але мав спільну ідею, яка цих людей тримала взимку на майдані.
Навіть не мав вимог до влади на початку, конкретного плану дії, в цьому були і сила, і слабкість майдану». Революція Гідності стала видимим знаком того, що українство не повертатиметься до тоталітарного режиму й не дозволить бити українську молодь. Тому «після побиття сотні студентів в Києві на мирний протест вийшли мільйони». Це був, словами єпископа, колосальний вибух громадянського суспільства.
І тоді церкви усвідомили, що, якщо вони частина громадянського суспільства, то їхнє місце на майдані: «наші люди чекали на своїх пастирів, пострадянське суспільство відчинило двері перед церквою. Ми прийшли до суспільства. Тоді майдан почав молитися.
Сотні тисяч людей на майдані почали молитися, сповідатися й причащатися. […] Було багато спроб розігнати Майдан. Після кожної такої атаки, Майдан будував барикади. Коли з’явилися перші поранені, церкви й монастирі відчини двері для підпільних лікарень.
Бо не можна було привезти покалічених до звичайних лікарень, адже там щовечора поліція арештовувала тих, які постраждали на майдані». Майдан вистояв, хоча розстріляли понад сотню протестувальників.
«Якщо люди закриються перед Євангелієм, то суспільство стане секулярним, атеїстичним» – переконаний Святослав Шевчук. З цього приводу він назвав основні засади соціальної доктрини Католицької церкви: гідність людської особи, спільне благо, солідарність, субсидіарність.
І підкреслив, що ці засади були атрибутами Революції Гідності. Після лекції Отця і Глави УГКЦ зацікавлена публіка засипала доповідача різноманітними запитаннями.
Зокрема, про його книгу «У паломництві до гідності та свободи: Пастирське слово Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ і всіх людей доброї волі», яку видано з нагоди четвертої річниці інтронізації Глави УГКЦ у березні 2015 року.
Це – збірка промов, проповідей, інтерв’ю, послань, звернень, заяв, листів до високопосадовців, та інших документів С. Шевчука від грудня 2013-го до грудня 2014-го. Книга має чотири розділи: «Проголошування мирного способу змагання на право на європейське майбутнє», «Голос на захист співвітчизників, постраждалих від рук злочинної влади», «Позиція в час інтервенції Росії на Південь та Схід України» та «Душпастирська опіка українців у збройній боротьбі на східних теренах Батьківщини».
Ця збірка вийшла також друком в Кармелітанському видавництві в перекладі на чеську Ріти Кіндлерової під назвою «Majdan a řeckokatolíci na Ukrajině» (Майдан і греко-католики в Україні). Коротко розповідаючи про цю книгу, митрополит поділився секретами проповідницького жанру.
Виявляється, проповідь полягає в трьох моментах. Вона звіщає про те, ким є Бог, як Він відкриває себе у Святому Письмі. Проповідь презентує відповідь людини на заклик Божий.
А також, об’єднуючи перші два пункти, завжди стосується сьогодення: «якщо Євангеліє не промовлятиме на злобу дня, не відповідатиме на життєві питання сучасної людини, воно стане абстрактним, чужим і нецікавим».
«Якщо церква буде відсутньою в царині суспільних подій, вона стане маргіналізованою» – ствердив Святослав Шевчук, відповідаючи на запитання про межі ангажування УГКЦ в суспільне життя. Він також зазначив, що греко-католицька церква добряче приклалася до формування нового європейського українця, ставши каталізатором трансформації громадянського суспільства.
УГКЦ заснувала Український католицький університет. «УГКЦ ніколи не підтримувала й не створювала жодної політичної партії, – запевнив єпископ. – Ніколи не агітувала людей голосувати за політиків, жодної політичної пропаганди!» Він наголосив також, що з усіх інституцій в Україні найбільший відсоток довіри має церква.
УГКЦ захищає громадянську свободу не як державна церква, а як державотворча.
Вона породила українську державність, вона – «матір і вчителька свого народу». У цьому контексті було згадано також і про колосальну доброчинність Андрея Шептицького, і про спеціальну гуманітарну акцію «Папа для України», яка зібрала для внутрішніх переселенців і постраждалих від війни на сході України 16 мільйонів євро, з них 5 мільйонів Папа Франциск вийняв з власної кишені, зламавши мовчанку про цю війну в європейській пресі.
«Майдан не був фашистським путчем в Україні!» – заявив Святослав Шевчук на запитання про «крайній націоналістичний переворот». І продовжив: «правда не на краю, а посередині». Крайнощі завжди розхитують, тому церква в суспільстві покликана виконувати роль стабілізатора.
Майданівці протестували з любові до своєї нації, а не з ненависті до когось чи когось. Ненависть генерує злочинців – тільки з любові стають героями. Тим паче, жодна з крайніх партій, як влучно помітив митрополит, не прийшла до влади після Майдану, наше суспільство не надало переваги радикалам.
Глибокі й повні любові відповіді Святослава Шевчука вразили багатьох. Не хотілося, щоб ця зустріч закінчувалася. Бо так багато питань турбують людей ХХI, незважаючи на менталітети й кордони. Я ж поверталася додому з дивним відчуттям близької надії, яка пульсувала в мені Шевчуковим: «люди вміють починати війни, але не вміють їх закінчити. Край війні кладе Бог!»