Богдан ЗІЛИНСЬКИЙ: «Празька весна»: український відгук ... Porohy 7/2018

ТЕКСТ: Богдан ЗІЛИНСЬКИЙ
Півстоліття тому до Чехословаччини увірвалися війська Варшавського договору на чолі із СРСР. Сотні радянських танків роздавили ущент «Празьку весну» - спробу надати «людського обличчя» соціалізму, який вже на той час асоціювався із тотальним винищенням опонентів, інакодумців, колективізацією та тоталітарною владою прокремлівської комуністичної партії. Понад двадцять подальших років у Чехословаччині панував суворий режим, названий «нормалізацією», де протестувати проти влади, окрім поодиноких відчайдухів-дисидентів, ніхто не смів.

Як події «празької весни» відобразилися на чесько-українських стосунках? У 1968 році вони пожвавилися, виходили богемістичні статті й переклади українською з чеської, доволі масштабними були й туристичні поїздки з Чехословаччини до тодішньої Української РСР1. Чеський слід у Києві навесні 1968 року найбільш виразно представляв Йозеф Швейк. Місцевий театр оперети з успіхом провів прем’єру музичної комедії «Мій бравий солдат», які за славним романом Ярослава Гашека написали Дмитро Шевцов і Володимир Лукашев, а режисером був Олександр Горбенко. Шевцов водночас і зіграв головну роль Швейка. У виставі з’явилася інде невідома партнерка Швейка Боженка і навіть автор славного твору.

Двояка реакція
Та загальна ситуація тоді була далека від комічної. Українська реакція на чеські та словацькі події була двоякою: якщо представники Компартії України були проти будь-яких реформ, у тому числі й чехословацьких, то дисидентський рух висловлювався на підтримку чехословаків і протестував проти радянського збройного втручання.

Одним типом реакції була думка українського компартійного боса Петра Шелеста. Його дуже критичний підхід до «Празької весни» відомий через автентичні, пізніше частково відредаговані щоденники. Зовсім іншого змісту є щоденники режисера та театрознавця Леся Танюка. Хоча автор їх писав переважно в Москві, але в дусі чітко українському та некомуністичному.

Ці свідчення презентують два зовсім різні підходи до тодішніх чехословацьких подій. Водночас вони є тою відомою вершиною айсберга. Вплив «Празької весни» на Україну був набагато ширшим і різноманітнішим – вже тому, що Україна як єдина радянська республіка була сусідньою для Чехословаччини. Про настрої в середовищі української інтелігенції свідчать не тільки щоденники, а й особиста кореспонденція та спогади діячів. Зацікавлені можуть поступово ознайомлюватися із ними у пресі. У чеському середовищі ці автори залишаються майже невідомими. Та це цінності їхніх безпосередніх реакцій не змінює.

Іван Світличний
Постійний контакт із чехами він підтримував за допомогою листування із празькою україністкою Зіною Геник-Березовською. Літературний критик, перекладач і активний дисидент родом із Луганщини Іван Світличний (1929-1992), ув’язнений у 1972-1983 роках, у 1968 році ще був на волі, але вже мав підвищений ризик бути покараним. У листі до Праги від 17 січня 1968 року він у першу чергу цікавиться новинками чеської та словацької поезії, за якими у Києві не міг достатньо стежити: «Людина хотіла б не відставати від Європи, або хоча б хотіла б уявляти собі, що не відстає від неї». Через два місяці Світличний цікавився новим виданням поезії Незвала – мабуть, йшлося про видання відомих сонетів таємничого Роберта Давіда2.

Крім того, у листі від 5 червня Світличний згадував перекладацькі та книжні питання. Він цікавився якими-небудь гарними виданнями поезії Владіміра Голана і вислав до Праги два переклади кількох чеських віршів, які він створив сам (переклав, чи, швидше, переспівав вірші Мирослава Голуба і Антоніна Броуска). Також додав три переклади Івана Ющука з поезії Яна Скацела. Напевно, ці тексти мали бути опубліковані в пряшівському журналі «Дукля». Інтерес до чеських книг тоді був досить поширеним явищем. Мисткиня Алла Горська 3 травня писала невідомому Вацлавові, можливо, художнику Вацлаву Фіалі, і просила його про надання публікацій про радянського художника П. Н. Філонова.

Однак повернемося до Світличного. Він, безумовно, не тільки цікавився новими книгами. Можемо ознайомитися із уривком з листа від 6 квітня 1968 року, де він обмірковує поточне чехословацьке питання: «Я сподіваюся, що тепер тобі дійсно добре. Навіть тут ми раптом стали настільки переконаними чехословакофілами, що це майже неймовірно. Ми дуже раді за вас, і водночас тішимося думкою, що нам через це буде зовсім не гірше, а саме тільки краще. Я – невиправний оптиміст, і всім завжди кажу, що кожен день все ближчий до комунізму. І це справді так».

Останні дві фрази дивують і змушують розмірковувати про їхню серйозність. Якщо це не іронія, то комунізм тут можна розглядати по суті як досяжну позитивну мету. Його наближення гарантує, утім, відповідно до уявлень Світличного, зовсім не радянська система, але велика чехословацька спроба проведення реформ.

В'ячеслав Чорновіл
Навесні 1968 року в ув’язненні В'ячеслав Чорновіл (1937-1999), дисидент, який був жорстоко покараний за свої погляди вже наприкінці 60-х років, написав відкритого листа, датованого 28-мим або 29-тим квітнем. Він починається так: «Мої дорогі люди!». Був адресований усім українським прихильникам Чорновола. Вся заключна частина листа, таємно винесеного із в'язниці і, отже, нецензурованого, присвячена оцінці чехословацьких подій: «Категорично заявляю, що всупереч різним нелогічним твердженням типу «пишуть про нього [Чорновола – авт.] за кордоном мельниківці [одна із груп українських націоналістів – авт.], що він є з ними одна рука», що я твердо стояв і стою на позиціях соціалізму, але соціалізму не того, який намагається регламентувати не лише дії, а й мислення індивіда. Я не уявляю собі справжнього соціалізму без гарантованих демократичних свобод, без найширшого політичного і економічного самоврядування всіх клітин державного організму, без реального, а не паперового забезпечення прав усіх націй багатонаціональної держави. Історична практика показує, що в соціалізмі намітилися два шляхи: той, який намацує Югославія, а зараз і Чехословаччина, та шлях Сталіна і Мао Цзедуна. Становище десь між ними є нетривкою і вразливою позицією. Воно повинне неминуче привести до одного із цих двох шляхів, своїм коливанням дезорієнтує маси і візьме їм віру у будь-які ідеали, окрім ідеалів більш-менш забезпеченого, нейтрально-упорядкованого виживання.

Перепрошую за такий дуже поверхневий виклад складних питань. Я хотів пояснити свою суспільну позицію ось цим примітивним способом (для реалізації інших умов тут немає), щоб унеможливити брудні інсинуації»3.

Цікаво, що в умовах 1968 року Чорновіл міг отримувати до в'язниці, наприклад, «Дуклю», український журнал із Чехословаччини. Цей журнал значно відрізнявся від радянських друкованих видань, перш за все, незрівнянно більшим ступенем свободи. Він міг подати набагато точнішу картину подій в Чехословаччині, ніж більшість його відносно вільніших співгромадян. В іншому листі всередині червня Чорновіл закликав дружину в жодному разі не відмовлятися від зусиль відвідати Чехословаччину.

Не дивно, що за своє розуміння соціалізму і його короткостроковий чехословацький варіант, але головним чином за систематичний захист прав українців і української мови, Чорновіл дочекався відповідної «нагороди»: був позбавлений свободи протягом тривалого часу (у 1972-1979 і 1980-1985 роках), в обох випадках у суворих радянських регіонах, значно віддалених від України4.

Але ми повинні розуміти, що не всі українські письменники та культурні діячі одразу публічно стали дисидентами або принаймні співчували опозиційному руху. Великій частині таких менш рішучих осіб доводилося приймати тактику і маневрувати. Деякі інші автори охоче і частково за переконаннями тримали лінію партії, і, отже, приймали критику радянського керівництва щодо чехословацьких політичних інновацій. Так само розділеними залишалися думки й інших груп, представлених в українському суспільстві...

Українські комуністи: різко проти «празької весни»
Також слід згадати й інші реакції, які були викликані у тодішньому Києві чехословацькими подіями. Вони виникали на рівні центрального партійного апарату на основі інформації, яка приходила з нижніх рівнів комуністичної ієрархії, а саме від обласних (а перед тим, без сумніву, від районних) комітетів Комуністичної партії України. Ця інформація не була отримувана тільки з ініціативи українського комуністичного керівництва. Йшлося, швидше, про виконання директив з Москви, куди прямувала відповідна інформація з Києва.

Два з багатьох випадків: за інформацією, наданою наприкінці травня 1968 року до Києва із західної Івано-Франківської області, до зазначеного регіону з Чехословаччини надходили три українські часописи. Хоча це й не астрономічно велика кількість, але 152 примірники тижневика «Нове життя» могли стати детонатором, так званою «ідеологічною диверсією».

Не менш цікавою є інформація за підписом Петра Шелеста, відіслана також наприкінці травня до Москви, де оцінюються коментарі про ситуацію в Чехословаччині, перехоплені у західних прикордонних регіонах. В деяких місцевостях Закарпаття, хоча і не в масовому масштабі, промайнула думка, що «чехословацький уряд має намір приєднати територію радянської Закарпатської області до Чехословаччини». Ніхто тоді в Празі не міг серйозно навіть думати про щось подібне, але такі натяки вже викликали в Києві і в Москві занепокоєння. Ця позиція, зрештою, хоча і незначною мірою, потрапила до порядку денного славних переговорів в Чієрній над Тісоу.

Таємна консерваторська змова
Про містечко Чіерна-над-Тісоу, або просто Чорна над Тисою, знав півстоліття тому, влітку 1968, кожен громадянин Чехословаччини. Ця назва звучала протягом трьох днів і багатьма іноземними мовами. У цьому прикордонному містечку і залізничній станції на південному сході Словаччини три дні поспіль тривали переговори лідерів Чехословаччини і радянської компартії про накопичені спірні питання5.

Та переговори мали специфічну передмову, у якій грали важливу роль вже згадані Петро Шелест та Василь Біляк6. Обоє вночі з 20 на 21 липня таємно зустрілися на «нейтральній території», біля угорського Балатону. Шелест мав мандат від керівництва радянських комуністів, а Біляк діяв самостійно, на власний розсуд, хоча його антиреформістські погляди поділяли деякі чехословацькі комуністи. Шелест скористався запропонованими можливостями, і розмістився у двоповерховому будинку, який мав у розпорядженні угорський комуністичний лідер Янош Кадар. Десь у цьому районі також повинен був перебувати й «екскурсант» Біляк.

Згідно зі щоденниками Шелеста, було холодно і віяв сильний вітер, обмежуючи чутність. Розмовляти удвох безпосередньо біля берегів озера було неможливо і навіть небезпечно. Тому Шелест із Біляком сховалися під дах і розмовляли разом шість годин – від одинадцятої години вечора аж до ранку. Розійшлися біля п'ятої ранку. Із записів випливає, що Біляк виступав головним ворогом лідерів реформістського крила всередині КПЧ, головним чином Олександра Дубчека та Йозефа Смрковского. Шелест у відповідь відкрито заявив про те, що радянській стороні потрібен лист Біляка і людей від керівництва Комуністичної партії, які мають подібні погляди. Лист мав містити прохання про допомогу до радянської сторони. Шелест пообіцяв Білякові, що лист не публікуватиметься, і буде збережена анонімність його підписантів. Та Біляк на той час не мав готовим такого листа, і, можливо, навіть не був впевненим, що його написання взагалі потрібне.

Але в основному обоє консерваторів зійшлися у поглядах на більшість питань, і, перехиливши вранці по келиху токайського вина, роз’їхалися. Шелест через Будапешт помчав до Москви, де інформував спочатку самого Леоніда Брежнєва, і наступного дня – 22 липня – повідомив про переговори всіх членів радянського політбюро.

Планування зустрічі на кордоні
Вже напередодні обговорювалося конкретне місце переговорів між чехословацькою і радянською делегацією. З чехословацької сторони були запропоновані місто Кошице або місто в СРСР, не надто віддалене від чехословацького кордону, наприклад Київ або Львів. Після повернення Шелеста викристалізувалася ідея про можливість чехословацько-радянської зустрічі в Чіерній-над-Тісоу. За це виступав перший секретар закарпатського обкому компартії Ільницький. Шелест 24 липня приїхав на огляд місць для перебування радянської делегації, зупинився і в Чіерній. Партійний бос України був стурбований тим, що всі проблеми, пов'язані із переговорами, можуть повернутися проти нього самого, і спробував подбати, щоб все було якнайкраще. Він дуже добре знав, що на території всієї Закарпатської області вже протягом тривалого часу утримується надзвичайно велика концентрація радянських військ, які готові вторгнутися до Чехословаччини.

Чіерна-над-Тісоу було відносно невеликим містечком, яке виникло у зв'язку з переміщенням радянсько-чехословацького кордону у 1946 році – тоді Радянський Союз для своїх потреб забрав залізничну станцію Чоп, розташовану за кілька кілометрів далі на схід. Чіерна, яка насправді не лежить безпосередньо на Тисі, але приблизно за п'ять кілометрів від неї, була містечком із приблизно 8 тисячами жителями. Тут проживали в основному працівники залізниці, вокзалу та станції переустановлення візків. Поряд із «радянськими воротами» Чопом, це була основна станція, через яку відбувалися основні транспортні перевезення між ЧССР та СРСР – як вантажні, так і пасажирські, тобто обсяги були вже на той час доволі великими. Сьогодні тут залишилася лише половина населення, бо транспортне та економічне значення Чіерної-над-Тісоу зменшилося. Незважаючи на чисто слов'янську назву, більшість населення в 1968 році становили угорці, яких тут, як і сьогодні, більше, ніж словаків. Також тут проживає велика кількість ромів. У Чопі, трохи більшому і старшому залізничному вузлі, панували подібні національні співвідношення.

Марні переговори із «чорним» результатом
Чіерна стала місцем зустрічі двох делегацій, у яких були представлені члени і кандидати до вищих органів партії – радянського політбюро і чехословацького центрального комітету. У обох делегаціях були етнічні українці – з радянського боку русифіковані Петро Шелест та Микола Підгірний (Ніколай Подґорний), а з чехословацького – Василь Біляк, навпаки – пословачений. Жоден з них, звичайно ж, не мав представляти українські інтереси – вони в рамках чехословацько-радянських переговорів не грали практично ніякої ролі.

Терпіння ведучих радянських комуністів на той час вже було вичерпане – вони вже не мали наміру мовчки спостерігати за подальшим поглибленням демократизації в Чехословаччині. Вони побоювалися запланованого позачергового з'їзду КПЧ і можливості відновлення соціал-демократичної партії. Червоною ганчіркою для них був памфлет «Дві тисячі слів». Військова атака на Чехословаччину здавалася їм дедалі необхіднішою, частина членів радянського керівництва, утім, побоювалася міжнародної реакції і наслідків подібних подій. Судячи з усього, це стосувалося і самого Брежнєва. Саме тому «совєти» вирішили спочатку провести двосторонні переговори, які насправді нічого не могли вирішити.

Усе почалося тим, що радянська делегація прилетіла на військовий аеродром до Мукачева, звідти автомобілями виїхала до кордону біля Чопу. Тут почала свою незвичайну функцію у підготовлених залізничних вагонах, які стояли за 800 метрів від кордону. Звідси «партійний» поїзд вирушив 29 липня через кордон. Почалися складні переговори, на яких виступили і відстоювали свої погляди також Біляк та Шелест. Лідер компартії України у своїй промові 30 липня, коли Брежнєв за станом здоров'я не був присутнім, розкидався радикалізмом і, серед іншого, різко висловлювався на особисту адресу Франтішека Кріґеля. Представникам чехословацької влади дорікав, що через спільний кордон в Україну засилаються багато примірників «Двох тисяч слів».

Ця промова, яка була однією з найрадикальніших, які тільки звучали з вуст радянських чиновників, викликала значну незгоду лідерів КПЧ. На переговорах у Чієрній вона стала одним із найбільш конфліктних моментів. Дубчек навіть на деякий час покинув переговори. Два моменти залишалися дещо незрозумілими. За деякими відомостями, Шелест у своїй промові використовував відверто антисемітську термінологію щодо Кріґеля, звинувачував чехословацьку партію, що у країні вимагають змін кордонів із СРСР та повернення Закарпатської області Чехословаччині. Шелест у своїх записах про ці два пункти не згадав. Однак, він не забув згадати, що Біляк під час приватної бесіди у Чіерній повідомив, що «лист-запрошення» буде готовий, і що він особисто передасть його Шелестові. Але це сталося на кілька днів пізніше.

Туалетний лист-запрошення для танків
Зрештою, переговори у Чіерній досягли якогось остаточного компромісу, але кожна із делегацій його інтерпретувала по-своєму. Радянські представники не могли бути задоволені результатами переговорів. Тому підготовка до інтервенції не зупинялася. Водночас була запланована ще одна зустріч представників усіх «братських», тобто підлеглих радянському режиму правлячих партій, які вже протягом кількох місяців послідовно критикували чехословацькі реформи. Тому радянська делегація своїм поїздом поїхала до Братислави, де 3 серпня відбулася остання зустріч перед окупацією. Поза її основною програмою Біляк дотримав свою обіцянку. О 20-тій годині в громадському туалеті передав довгоочікуваний «лист-запрошення» (у чеській мові відомий як «зваці допіс») - але не Шелесту особисто, а через працівника КДБ Савченка.

Лист, зміст якого Шелест записав, містив, серед іншого, те, що й потрібно було радянській стороні: прохання, щоб «совєти», у разі необхідності, запобігли контрреволюції, громадянській війні і кровопролиттю в Чехословаччині. За словами Шелеста, листа підписали чехословацькі комуністичні лідери: Індра, Біляк, Колдер, Барбірек, Капек, Ріґо, Піллер, Швестка, Гофман, Ленарт та Штроуґал – тобто їх не так вже й мало. Ґустав Гусак у цій «туалетній компанії» ще не був – його час був ще попереду і за інших умов.

Шелест навіть припустив, як би могло виглядати нове керівництво Чехословаччини – Свобода залишатиметься президентом, Індра прийняв би посаду першого секретаря ЦК КПЧ, Біляк став би головою уряду і Колдер – найвищим офіційним представником Національного фронту. Остаточне розташування фігур, утім, стало іншим. Та багато підписантів листа незабаром дійсно стали архітекторами так званої «нормалізації» в Чехословаччині, і протягом багатьох років поділяли відповідальність за нещасний розвиток цієї країни. Шелест негайно передав «лист-запрошення» Брежнєву і надав йому один із аргументів, який би виправдовував інтервенцію. Згодом радянська делегація вирушила поїздом з Братислави через Київ до Москви. До військової атаки на Чехословаччину залишалося трохи більше двох тижнів.

Братиславська зустріч після серпневої інтервенції отримала народну приказку: «На зустрічі в Братиславі Брежнєв тримав ніж в рукаві». Та одним із важливих радянських чиновників, які готували і організували інтервенцію, був лідер українських комуністів Шелест. Це, безсумнівно, дуже сумний момент в історії чесько-українських відносин. Але узагальненням тут немає місця. Шелест представляв деградовану частину українського суспільства – ті його кола, які отримали за свою повну лояльність чи навіть «ультралояльність» частку у владі. Справжнім представником своєї країни він, звичайно, не був...

Можливо, навіть не розумів, наскільки цінні свідчення він своїми додатковими записками він залишив. Він звинуватив самого себе, врешті-решт, бо видав свідчення про власну некомпетентність і неосвіченість, які його, разом із необхідністю повністю підпорядковуватися центральній московській владі, привели до описаних тут поглядів та дій. Перспективний напрямок українського розвитку, утім, не репрезентував Шелест, ані не Біляк у чехословацьких умовах. Розвиток дуже повільно прямував уже зовсім в іншому напрямі.

1 Zilynskyj Bohdan (boz). Před 50 lety (XIX): Další ohlasy «Pražského jara» v Kyjevě / My a Ukrajina – 2018. – 24. července. Přistup: https://www.myaukrajina.cz/node/518.
2 Вітєзслав Незвал (1900-1958) - чеський поет, прозаїк і перекладач, співзасновник поетизму, основний представник чеського сюрреалізму. У 1936-1938 роках видав анонімно збірки, в яких, правда, не було жодних ознак сюрреалізму та які стоять окремо від усієї творчості Незвала: «52 гіркі балади вічного студента Роберта Давіда», «100 сонетів рятівниці вічного студента Роберта Давіда» та «70 віршів з підземного світу на прощання з тінню вічного студента Роберта Давіда». У цих баладах автор звертається безпосередньо до читача, а в кінці кожної з них міститься так зване послання. У цій збірці він звертається до актуальних проблем сучасного йому суспільства. Всі балади мають сильне соціальне наповнення і виражають віру поета у світову революцію.
3 Широке море України: Документи самвидаву з України: Документи VII. - Париж: Перша Укр. Друкарня у Франції; Балтимор: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1972. - С. 104. Див. також: Дмитрук В. І. Незгодні: події 1968 р. в Чехословаччині крізь призму архівно-слідчих справ КДБ УРСР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Вип. 35. – 2008, п. 35; режим доступу: http://politics.ellib.org.ua/pages-6282.html
4 Є ще чимала кількість подібних і не менш цікавих осіб, виступів та документів. Варто згадати прізвища Лариси Богораз, харківського філолога, яка 25 серпня 1968 року не побоялася вийти на «демонстрацію сімох сміливців» на московській Червоній Площі проти атаки на Чехословаччину, за що вона була засуджена на 4 роки і була відправлена у Сибір – працювати на деревообробному комбінаті. Василь Макух наважився на самоспалення – 5 листопада 1968 року він, охоплений вогнем, вибіг на київський Хрещатик, вигукуючи гасла за волю України та Чехословаччини й «геть окупантів!», і через 5 днів помер від опіків. Зорян Попадюк розклеював на Львівщині листівки проти інтервенції до Чехословаччини, і також згодом за це був покараний багатьма роками сибірських ув’язнень та заслань. Виступав проти вторгнення до ЧССР і кримськотатарський дисидент Мустафа Джемілєв. Загалом, за повідомленням історика Олега Бажана, від 21 серпня до 7 вересня 1968 року кадебісти нарахували 1182 випадки антирадянського спрямування, породжених саме введенням радянських військ до Чехословаччини. Йдеться про різні листівки, листи, написи на будівлях, висловлювання тощо, які з’являлися у всіх регіонах України. Більше див.: Шурхало Дмитро. Вторгнення до Чехословаччини і Україна // Радіо «Свобода», 2018. – 19 серпня; режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/istorychna-svoboda-soviet-invasion-czechoslovakia-1968/29439570.html
5 Zilynskyj Bohdan (boz). Před 50 lety (XIX): Mezi Balatonem, Čiernou a Bratislavou / My a Ukrajina – 2018. – 1. srpna. Přistup: https://www.myaukrajina.cz/node/521.
6 Шелест Петро Юхимович (1908-1996) - партійний і державний діяч УРСР та СРСР родом із Харківщини. Перший секретар ЦК КП України (1963-1972), член Політбюро ЦК КПРС (1966-1972). Був ідейним комуністом, проте намагався обстоювати інтереси УРСР і домагався паритету в економічних відносинах між Центром та союзними республіками. Був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності і переведений до Москви на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Його книга «Україно наша Радянська» (1970) була розкритикована за «недостатній інтернаціоналізм», вилучена з продажу та з бібліотек. У квітні 1973 року Петро Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію. Проживав у Москві. Василь Біляк (1917- 2014) – чехословацький діяч прорадянської орієнтації, член Політбюро, секретар ЦК КПЧ (1968-1988). Народився біля Свидника у бідній сім'ї, став кравцем. У КПЧ користувався великим впливом, особливо в ідеологічній та міжнародній сферах. У грудні 1989 року був визнаний «неосталіністом» і виключений з компартії. У Словаччині до 2011 року були спроби притягти його до судової відповідальності.

Porohy 7.2018.pdf